Край Черемоша і Прута

Стаття Понікарчук Марії,

 учениці 11-А класу КЗШ №21

 до районного етапу міської туристсько-краєзнавчої акції

 «Серпантин зимових подорожей» 2016 рік

«Край Черемоша і Прута».

 

     Всі історії коли-небудь закінчуються. Не вийняток і наша… Ця щаслива історія подорожей під назвою «Край Черемоша і Прута». Остання подорож запевнила нас в тому, що ми живемо в дуже красивому і багатому краї і, що подорожувати можна не лише за кордон, а і мальовничими куточками та містами рідної України. І, хоч Карпати не були для нас новиною, але завжди хочеться повернутися туди, де було добре...

     Жили ми в Яремче — “зеленій перлині” Карпат, популярній туристичній локації, яка, незважаючи на кількість туристів, зберігає автентику та щиру гостинність.

     Зручно, коли можна жити в одному містечку і мати змогу об’їздити з десяток наближених до нього: всі основні шляхи транспортного сполучення з’єднані тут, а на дорогу у будь-яку точку Карпат знадобиться не більше 4 годин. Та що там наближені містечка, – і в самому Яремче можна знайти чимало цікавого: дивовижні природні формації – водоспади, круті скелі, віковічні ліси, відкриті пішохідні маршрути будь-якої складності, гуцульська культура – постійно діючий ярмарок, виставки народних промислів та ремесел, колоритні гуцульські фестивалі, традиційна кухня майже у кожному закладі!

     У Яремче приємно помічати дрібниці: різьбу на старих хатах, дивну, як на туриста, говірку, насичений запах бринзи, дрібний хрестик на ярмарковому вишитому рушнику, людей у національному вбранні, яке на тутешньому люді виглядає настільки органічно, що ряджені у вишиванки дівчата на звітному концерті самодіяльних колективів будуть впадати у вічі, бо тепер ви знатимете різницю між тим, що таке «носити» і «вдівати» вишиванку.

     Незважаючи на активний розвиток туризму, в Яремче вдалось зберегти автентику: тут одягають вишиванки не для того, щоб розважити приїжджих, а тому, що це традиційний елемент одягу, так само як кептарик чи крайка; тут містом їздять на конях не заради наживи заробити на кінних прогулянках, а бо кінь для гуцула – засіб пересування. Ми подивились тут на славнозвісний яремчанський ярмарок, на стрімкі води Прута, що гуркотять у водоспаді Пробій, на вольєрне господарство, підіймалися у високі гори стежкою самого Довбуша!

     Рухаючись вулицею Свободи в бік залізничного мосту, ми оглянули Вольєрне господарство, від якого пройшли до водоспаду Дівочі сльози, далі спокусились на сувеніри на першому яремчанському ярмарку. Рухаючись далі через міст — за кілька хвилин прийшли до другого ярмарку, більшого. На самісінькому його початку — ресторан “Гуцульщина”, високий міст над бурхливим Прутом та мальовничий водоспад Пробій. А ще за кілька хвилин по трасі — початок маршруту Стежка Довбуша.

     З ім’ям Олекси Довбуша в Яремче, околицях міста та й в Карпатах загалом пов’язано чимало цікавого. Наприклад, чому село Ділове (до речі, географічний центр Європи) так назване? Бо тут Довбуш ділив відібрані у багатіїв гроші. Або чому Рахів зветься Раховом? Бо тут Довбуш рахував свої здобутки.

     Здоровенна кам’яна брила, що за легендою була скинута згори самим Довбушем, аби загородити прохід воякам, – чудовий маркер для початку маршруту. Колись вузька та складнопрохідна стежина тепер – популярна туристична атракція і пройтись тут зможе кожен, фотографуючи мальовничі краєвиди з оглядових майданчиків.

     Стежка повільно підіймається горою Маковицею, блукаючи буково-ялівцево-смерековим лісом. Кажуть, колись тут переховувались опришки зі своїм звитяжним ватажком. Хто знає, може поміж цього каміння й справді сховане золото самого Довбуша? А золота в Довбуша було чимало. Хай навіть якусь його частину він й роздавав простому люду, за що й зветься тепер “гуцульським Робіном Гудом”. Де тільки в Карпатах не знали про Довбуша, де тільки не було своїх, локальних героїв, що наслідували його приклад! У Галичині, на Закарпатті та Буковині селяни повставали проти польської шляхти, молдавських бояр, угорських феодалів, згодом — і проти австрійської адміністрації. Опришківство існувало з XVI ст. до першої половини XIX століття!

     Завдяки великій підтримці серед селянства, майстерній конспірації та раптовим атакам опришкам вдалось протидіяти владі протягом такого тривалого часу.

     Незважаючи на те, що перші згадки про опришків у Карпатах з’являються вже у 1498 році, пік їхньої активності припадає на 1730-1740 роки, коли на чолі повстанців стає Олекса Довбуш.

     Хтось може вважати їх звичайнісінькими бандитами, проте факт того, що награбованим вони завжди ділились із селянами, заперечити неможливо. Грабували панів, магнатів, провладних вояків, влаштовували на них засідки на дорогах, що протягали карпатськими лісами, нападали на маєтки і навіть фортеці! Якщо у Карпатах є чимало місць, які можуть надійно сховати навіть загін з 30 чоловіків, то місць, де пристосувати скрині з добутим Довбушем добром й поготів! Не дивно, що деякі шукачі скарбів досі блукають лісами й горами у надії вмить збагатитись.

     Зброю опришки використовували різну: від луків, арбалетів, списів, ножів на початку спротиву до рушниць, пістолів та гармат згодом. Проте бойовим символом, без якого ви не зустрінете жодного зображення опришка, була бартка — традиційний топірець з довгим держаком.

     У видовищних ямненських пісковиках є чимало печер та лазів. Кажуть, десь тут схована одна з чисельних Довбушевих скринь з грабунком. За одною з легенд, а, як ви вже напевно зрозуміли, народ не жалів складати оповідки про Довбуша, скриня лежить у печері, вхід до якої побачити можна тільки в ніч на Івана Купала. Але не поспішайте на пошуки скарбів, бо вони зачаровані: той, хто знайде печеру, приречений скам’яніти в ту ж мить, коли золото заблищить у місячному сяйві.

         Паспорт маршруту:

     Протяжність стежки — 4 км.   Тривалість переходу — від 2 годин.  

Висоти над рівнем моря: на початку маршруту — 570 м н.р.м.,пік маршруту — 800 м н.р.м.

     На “Стежці Довбуша” чимало мальовничих місць: починаючи вигином самої стежки, що пролягла поміж ялиць та буків, йде по корінню та моху, порослому на каменях, і завершуючи краєвидами, що відкриваються з видових майданчиків. Проте для найліпших вражень ми не полінувались піднятись вище за Скелі Довбуша на гору Маковицю. Хай це відбере трохи більше часу й значно більше сил, проте від побаченої згори панорами сіл та містечок, Прута, що звивається змією поміж зелених гір, та й самих Карпат — горбів, густо вкритих лісом, полонин на верхів’ї та віддалених засніжених вершин, ми отримали незабутню емоційну віддачу.

     Цими горбами колись ходив сам Довбуш! Цими горбами ходили й ми!

 

 

     Верховину називають центром гуцульської культури. Цей край багатий легендами, природними та архітектурними пам'ятками - є, на що помилуватися, і про що пофантазувати! Сюди їдуть не тільки заради гарних пейзажів і довгих прогулянок по крутій стежці на гору-двотисячник, але і щоб почути місцеві оповіді: про скарби Довбуша, захованих десь глибоко в горах, про дівчину Марічки, яка село від ворогів врятувала, про древніх святилищах і богів, яким там поклонялися, про традиції існуючих і забутих - багато легенд зберігає Верховинщина.

     У Верховині знімали фільми: «Тіні забутих предків», «Довбуш», цікава була екскурсія по місцях зйомок. Ми відвідали також музей гуцульської музики Романа Кумлика, віртуоза-скрипаля, керівника ансамблю троїстих музик «Черемош». Слухали чарівний голос трембіт.

     Верховина (до 1962 р. -село Жаб'є, польською Zabie) - адміністративний центр Верховинського району. Стара назва Жаб'є. Згідно з народним переказом першим поселенцем у цих місцях був Яким Жабка, тому селище назвали Жаб'єм (згадується у 1424 р.). Перейменоване у 1962 році відповідно до свого місцерозташування: "верховиною" називають високогірну місцевість у Карпатах. Перша письмова згадка про нього датується 1424 роком. У 1772 році в результаті першого поділу Польщі між Росією, Прусією та Австрією, землі теперішнього Верховинського району увійшли до Австрії.

     Майнове розшарування, національне пригноблення, посилена експлуатація населення гірських сіл викликали масове незадоволення селян. Своєрідною формою боротьби та проявом стихійного протесту селянства проти існуючого ладу був опришківський рух. Багато жителів села Жаб'є діяли в загонах Олекси Довбуша, І. Пискливого, Пинті, Бойчука, Баюрака. Масовим явищем серед горян стали скликання віча - нової форми визвольного руху кінця ХІХ століття. В першій половині XIX ст. у Жабйому і сусідніх селах діяли опришки на чолі з М.Штолюком.

      Під час Першої світової війни в околицях села Жаб'є та інших сіл точилися бої між австрійцями та росіянами. Багато гуцулів воювали у складі австрійської армії, особливо у легіоні Українських Січових Стрільців. У квітні 1920 року відбулося селянське повстання, яке було придушене польськими властями. З 1921 до 1939 року Верховина входила до складу Польщі. 17 вересня 1939 р. на підставі "пакту Молотова-Ріббентропа" радянські війська вступили на територію Галичини.

      Селище назву свою повністю виправдовує, бо тільки низинна його частина розташована на висоті 620-640 метрів над рівнем моря, а більша його частина – в горах, значно вище. Найвисокогірніший присілок Верховини розташувався на високому перевалі на висоті 1250 метрів і є чи не найвищим гірським поселенням в Україні.

      Верховинський – єдиний адміністративний район області, який повністю розташований на території карпатської гірської системи. Крім того, що це найвисокогірніший район області він ще і єдиний серед інших районів який межує з іншою державою. На південному заході на протязі 49 кілометрів проходить державний кордон України з Румунією. На заході район межує з Закарпаттям, на сході – з Буковиною , а на півночі – з Надвірнянським та Косівським районами Івано-Франківщини.

Сам районний центр – смт. Верховина за даними останнього перепису населення (2001р) є найменш малочисельним по кількості населення райцентром області (5900 чол.) як і весь Верховинський район (30 000 чол.) До того ж Верховина єдиний (крім Рожнятова та Богородчан) районний центр, який не одержав статусу міста. Протяжність району з півночі на південь – 62 км., з заходу на схід – 41 км., а площа в цілому складає 1263 кв. км.

     Своєрідність району полягає ще в тому, що він не газифікований. Район не має залізничного сполучення. Найближча залізнична станція розташована в 32-х кілометрах. Це Ворохта. У всьому районі налічується добудованих два п’ятиповерхових будинки та шість чотирьохповерхових, все решту одно- та двоповерхові приватні будинки та ще декілька десятків двоповерхівок. 

 

 

      Здійснили ми також подорож до Буковелі. Букове́ль — найбільший гірськолижний курорт України. Розташований неподалік від села Поляниця Яремчанської міської ради, біля підніжжя гори Буковель на висоті 920 метрів над рівнем моря. Найвища точка курорту — г. Довга — 1372 м. Сезон триває з кінця листопада до середини/кінця квітня. У 2012 році Буковель був визнаний найбільш швидкозростаючим гірськолижним курортом світу.  Курорт має більш ніж 53 км трас всіх рівнів складності. Траси проходять на спеціально підготовлених схилах із трав'яною основою. Всі обладнані сніговими гарматами та захищені від прямого сонячного проміння. Траси готують для катання спеціальною снігонапилювальною та сніготрамбувальною технікою. Освітлення трьох схилів дозволяє кататися й у вечірній період. В сезон на курорті функціонують 16 сучасних витягів з загальною пропускною здатністю 34700 осіб / год. Одночасно, комфортно на схилах курорту можуть кататись до 15000 осіб.

 

      Відвідали ми також і місто Львів.

Оглядова екскурсія Львовом, під час якої ми відкрили для себе найвідоміші пам'ятки та споруди, почули нові факти та легенди про будівлі та визначні місця старого міста: Площа ринок (44 будинки, кожен з яких має свою історію), міська Ратуша (безліч сходинок нагору і море задоволення від панорами міста), аптека-музей (можливість оглянути як виглядала фармацептична справа в 18 ст), різноманіття храмів (Домініканський собор, церква Успіння Пресвятої Богородиці, Латинська катедра, каплиця Боїмів, Вірменська церква, Андріївська церква), оборонні споруди Львова (арсенал, порохова вежа, мури старого міста), культурний спадок (оперний театр, театр Марії Заньковецької, картинна галерея). Можливе відвідання Високого замку, звідки відкривається чудовий краєвид всього міста та околиць.

     Личаківський цвинтар - один з найвеличніших і найпомпезніших європейських некрополів, заснований у 1786 році. Від перших років його заснування тут ховали відомих та знатних осіб - діячів культури, мистецтва, науки і всю політико-адміністративну еліту столиці Королівства Галичини і Лодомерії.
      Личаківський цвинтар, який в середині XIX ст. був перетворений на парк, поступово став своєрідним музеєм надмогильної скульптури і архітектури просто неба. Зараз - це музей площею 42 га, на території якого поховано понад 400 тисяч людей. Благоустрій території кладовища здійснюється за європейськими стандартами. З 1991 року музей був під наглядом Вченої ради музеїв і з 2001 року тут почав працювати Науковий відділ.